Чужі серед нас?..

На жаль, таких чужих се­ред нас вистачає і не обов’язково вони належать до п’ятої колони у нашій державі чи до середовищ усі­ляких колаборантів. До речі, вони аж ніяк не повинні бути представ­никами інших національностей, тієї ж російської нацменшини, бо таких чужих вистачає і серед пред­ставників титульної української нації. Кажу про тих співгромадян, які досі не почуваються громадя­нами незалежної України, у світо­гляді яких переважають радянські стереотипи й міфи. Хоча не секрет, що саме серед них нині бачимо най­більше, так би мовити, нелояльних до української державності. Анти­український колабораціонізм таких людей досі живиться російським імперським синдромом, замішаним на радянському тісті псевдонаціональної політики комуністичної системи, яка ліпила з них єдиний радянський народ. Проте саме цей гомо сов’єтікус і ставав вагомим чинником багатьох кривавих подій на те­риторії колишнього СРСР, зокрема в Придністров’ї, на Кавказі, зробивши свою чорну справу і під час анексії Росією нашого Криму, живить нині сепаратистів-ватніків на окупованому росіянами Донбасі, є причиною соціально-політичного неспокою у Прибалтиці та інших колишніх радянських республіках. На жаль, до цієї марґінальної части­ни соціуму належить немало етніч­них українців, які часто стають ще більш запеклими ворогами власної держави та нації, аніж представни­ки нацменшин, світоглядні аномалії яких хоча б можна пояснити.

Щоправда, мене більше цікавлять ті з-поміж нас, хто не надто демон­струє свою нелояльну позицію до держави, яка в них у силу багатьох суспільних обставин невиразно окреслена у якихось конкретних діях. Ось, наприклад, недавно до редакції завітав поважний дідусь-ветеран з місцевих росіян і одразу зажадав, аби ми з ним спілкували­ся чомусь російською. З пошани до його сивини ми дуже делікатно з ним повелися і виявилося, що він добре розуміє українську, а от спілкуватися нею за добрих піввіку проживання у нашому місті він не хотів і, мабуть, не може. Говорили з ним про життя-буття і дізналися, що родом він з російської глибин­ки, проте добре розуміє, що там його вже давно ніхто не чекає, бо саме у Хмельницькому його рідний дім. Звідки у нього прояви мовного великоросійського шовінізму також зрозуміло, адже в радянські часи наше місто було добряче штучно зросійщене, тож цей колишній вій­ськовий тоді не відчував жодних мовних незручностей з рідною ро­сійською. Чи відчуває їх нині — не говорив, хоча ми в цьому сумніває­мося, а от те, що опинився у глухо­му світоглядному куті через війну путінської Росії з Україною, то це очевидний факт. Виявилося також, що і в його родині існує давній кон­флікт, бо його діти й онуки думають по-іншому.

Тож як бути таким людям, які з певних причин досі не прижилися на нашій землі? Думаю, в кожного з них має бути своя відповідь на за­питання про те, наскільки глибоко вони відчуватимуть власну відстороненість від життя держави, в якій їм довелося жити і яка, як за­свідчує наш нелегкий державниць­кий поступ, приймає їх такими, якими вони є насправді, аж ніяк не наголошуючи, зо­крема, на мовному питанні, прагнучи будувати нову укра­їнську політичну націю, чи не так?..

Богдан ТЕЛЕНЬКО

 

Джерело: газета «Проскурів»

ТОП новости

Вход

Меню пользователя